КРИМ. УСВІДОМЛЕННЯ

1991-2006 РР.

Подорож у минуле, яка пояснює, скільки часу насправді РФ готувала окупацію півострову, якими методами здійснювалася багаторічна

російська інтервенція і чому Україна не змогла їй запобігти

#1 (9) 2018

«Журнал Крим Інформ», № 1 (9), спецвипуск. Лютий 2018 р. Свідоцтво про державну реєстрацію КВ №22665-12565 Р від 04.05.2017 р. Засновник: Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ». Видавець: ТОВ «Мега-прес груп». Адреса: вул. Леся Курбаса, 2-д, м.Київ, 03148, тел.: (044) 455-46-23. Головний редактор: Каздобіна Ю.

Адреса редакції: вул. Б. Хмельницького, 8/16, м.Київ, 01001, тел.: (044) 279-81-52; факс: (044) 279-86-65, 234-83-66, e-mail: office@ukrinform.ua. Передрук тільки з письмового дозволу редакції. ТОВ «Інфопринт». Адреса: вул. Хрещатик, буд. 46-б, к. 4, м. Київ, 01001, тел.: (044) 463-76-13.

Замовлення № 54-1. Наклад: 800 примірників. Розповсюджується безкоштовно.

Захоплення російськими військовиками державних установ і військових частин у Криму, викрадення, катування й затримання українських активістів, проведення незакон-ного референдуму та спроба приєднання півострова до Російської Федерації — ці події лютого–березня 2014 року сколихнули без перебільшення весь світ. Установлен-ня окупаційного режиму в Криму відбулося фактично протягом місяця. Здавалося б, підписи російського президен-та під Договором про дружбу, співробітни-цтво й партнерство між Україною та РФ, а також під Будапештським меморандумом мали б запобігти таким подіям. Росія не лише визнала суверенітет і територіальну ці-лісність України, а й обіцяла не вдаватися до будь-яких форм тиску. Однак, коли очільник репресивного клептократичного режиму Ві-ктор Янукович залишив посаду Президента України внаслідок масових протестів, Росія порушила кордони нашої держави. Та чи було це спонтанним рішенням, спря-мованим на захист російськомовного насе-лення півострова? Якщо уважно поглянути на історію Криму від моменту проголошен-ня Україною незалежності, очевидним стає геть інше. Маючи цілковиту довіру кримчан, Росія ро-ками здійснювала системну експансію в усі без винятку сфери життя півострова, цегли-на до цеглини вибудовуючи стратегію загар-бання української території. Широке фінан-сування військових, соціальних і культурних програм, проникнення до галузь освіти та медіа, активна інтеграція проросійських сил у політичні кола Криму й, зрештою, явні про-вокаційні акції — це аж ніяк не весь перелік заходів, яких Росія вживала з 1991 року. Про передумови збройної інтервенції Ро-сійської Федерації, причини та чинники, що призвели до неї, ми поспілкувалися з клю-човими дійовими особами новітньої історії України та Криму, державними й громад-ськими діячами та журналістами. Звісно, історія не має умовного способу, і жодне «якби» не зможе змінити перебіг ми-нулих подій. Проте її ґрунтовне дослідження, зрозуміння та сприйняття є для України та світу загалом уроком, обов’язковим для ви-вчення. Щоб, як то кажуть, «ніколи знову»…

Юлія КАЗДОБІНА,радник міністра інформаційної політики України, головний редактор «Крим Інформ»

1991–1994 рр.

20 січня 1991 року на півострові, що на той час іще мав назву Кримської області у складі УРСР, провели референдум, на який винесли питання щодо перетворення області на Кримську Автономну Радянську Соціалі-стичну Республіку. Згідно з офіційними даними, на підтримку такого рі-шення висловилися понад 93% мешканців Криму. За півроку, 24 серпня 1991 року, було ухвалено історичний документ — Акт проголошення незалежності України. З тієї миті Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, натомість з’явилася самостійна держава Україна, територія якої, як зазначено в Акті, є непо-дільною й недоторканною. Того самого року було законодавчо затвердже-но статус Криму як автономної республіки у складі незалежної України.

З 1992 року на півострові спостерігалося істотне поглиблення політич-ної кризи. Росія активно «підігрівала» сепаратистські настрої в середови-щі російськомовних кримчан. До того ж політичну верхівку Криму стано-вила здебільшого ще радянська партійна номенклатура, яка традиційно була залежною від Москви та її рішень.

У Криму мешкають 700 тисяч українців, за офіційною статистикою, яка до того ж є заниженою. Але ми не маємо ані українських шкіл, ані українських газет. Трапляється навіть, що люди бояться називатись українцями. Скажуть українське слово й оглядаються: чи не образився за це якийсь «старший брат». У нашій свідомості немає переконання, що розмовляти рідною мовою — це бути самим собою. Преса Криму поширює шовіністичні, ворожі для України ідеї, здійснює ідеологічне оброблення свідомості людей».

Фрагмент промови активістів українських організацій Криму, 1992 рік.Джерело: газета «Кримська світлиця».

На початку 1992-го російські депутати звернулися до Верховної Ради України із закликом «розглянути питання щодо конституційності рішень про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, ухва-лених 1954 року». У відповідь український парламент 6 лютого 1992 року опублікував заяву, у якій зазначалося, що такі заклики розцінюються як дії, які можуть дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні та Росії. Також наголошувалося, що 1954 року Крим передали Україні з дотриман-ням усіх законодавчих процедур, чинних на той час у Радянському Союзі.

1993 року напруження ситуації на півострові зросло — центр політичних баталій перемістився до Севастополя. 9 липня 1993 року Верховна Рада

Під час підписання Біловезької угоди 8 грудня 1991 року

3 #1 2018

РФ ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя», якою визначала російський федеральний статус Севастополя «в адміністративно-тери-торіальних межах міського округу станом на грудень 1991 року». У місті було організовано численні проросійські мітинги. У відповідь 14 липня 1993 року Верховна Рада України затвердила постанову, кваліфікувавши рішення Верховної Ради РФ як агресивний політичний акт російських парламентарів проти України, що «суперечить нормам міжнародного пра-ва, зобов’язанням, які Росія взяла на себе як член ООН, НБСЄ та інших міжнародних організацій, двостороннім договорам між Російською Феде-рацією та Україною і спрямована на порушення територіальної цілісності та суверенітету України». Позицію України цілком підтримала міжна-родна спільнота. У липні 1993 року, після офіційного звернення України, Рада безпеки ООН своєю резолюцією засудила рішення російського пар-ламенту, зауваживши, що воно не має юридичної чинності.

Ареною антиукраїнської діяльності обрано Севастополь, де відбуваються події, спрямовані проти України. Лідери шовіністів підбурюють людей: на мітингу в Севастополі активіст сепаратистів депутат Круглов привселюдно заявив про готовність його організації домагатися приєднання Криму до Росії зі зброєю в руках».

Зі звернення учасників установчої конференції кримського товариства «Просвіта» 30 січня 1993 року на адресу Президента України Л. М. Кравчука,

Генерального прокурора України В. І. Шишкіна, голови Верховної Ради АР Крим М. В. Багрова. Джерело: газета «Кримська світлиця».

Апогеєм кризи стали вибори президента Криму, які відбулись у січні 1994 року. Перемогу здобув кандидат, що був креатурою Кремля,— Юрій Мєшков. Новоспечений «президент» завів мову про входження Криму до складу Росії. Зважаючи на критичність ситуації, указом тодішнього Пре-зидента України Леоніда Кравчука всі кримські силові органи терміново підпорядкували центральній владі, завдяки чому уникли прямої загрози територіальній цілісності держави.

Нерозв’язаною залишалася ще одна «больова точка» — поділ Чорно-морського флоту. 15 квітня 1994 року Україна та Росія уклали Угоду про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту щодо окремого базування флотів РФ і ВМС України. Згодом питання розподілу Чор-номорського флоту стало ще одним чинником дестабілізації ситуації на півострові.

На тлі сплеску сепаратизму та політичних колізій у Криму тривав ще один надважливий процес — репатріація кримських татар після десяти-літь поневірянь на чужині внаслідок депортації. Їхнє повернення на істо-ричну батьківщину супроводжувалося створенням інституцій для захисту інтересів кримських татар як корінного народу Криму.

26–30 червня 1991 року відбувся другий Курултай кримськотатарсько-го народу, під час якого було ухвалено «Декларацію про національний су-веренітет кримськотатарського народу», «Звернення до всіх жителів Кри-му», «Звернення до кримськотатарського народу», «Звернення до ООН», «Звернення до Президента СРСР» та інші документи.

Курултай обрав свій виконавчий орган — Меджліс кримськотатарсько-го народу, який очолив Мустафа Джемілєв.

ПЕРШІ СПРОБИ РОСІЇ РОЗХИТАТИ СИТУАЦІЮ В КРИМУ

На фото: усенародний референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 року в Криму

На фото: мітинг біля Верховної Ради з нагоди проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року

На фото: напис із вимогою щодо повернення кримських татар на історичну батьківщину, 1990 рік

На фото: Юрій Мєшков, «президент» Криму, перед будівлею Верховної Ради АРК, 1991 рік (газета «Кримський телеграф»)

4#1 2018

ЛЕОНІД КРАВЧУК: «Під час обговорення Біловезької угоди я сказав Єльцину: «Крим входить до складу України — і крапка»

Леонід Макарович Кравчук — перший Президент незалежної України (1991–1994 рр.),Голова Верховної Ради України (1990–1991 рр.), народний депутат України двох скликань (1990–1991 рр., 1994–1996 рр.). У грудні 1991 року Президент України Леонід Кравчук разом із Президентом Росії Борисом Єльциним і Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем підписав Біловезьку угоду, яка поклала край існуванню Радянського Союзу та визначила територіальні межі новостворених незалежних держав.

–Леоніде Макаровичу, чи обговорювалося між Україною та Ро-сією в 1991 році пи-

тання належності Криму? — Пригадую, як 1990 року, коли я обі-ймав посаду Голови Верховної Ради, мені зателефонував Михайло Сергі-йович Горбачов і сказав: «Леоніде Ма-

каровичу, придивіться до Криму — там відбуваються дуже складні процеси й готується референдум про вихід (зі складу України.— Ред.)». Я відповів, що в нас немає жодних предметних заяв щодо цього, але подякував за по-передження. Тобто ще до проголошен-ня Україною незалежності у Криму були певні рухи, які мали на меті спро-

вокувати відокремлення. 1991 року під час зустрічі в Біловезькій пущі, коли постало питання про припинен-ня існування Радянського Союзу як геополітичної системи та суб’єкта між-народного права, Єльцин згадав про півострів. Мовляв, як вирішуватимемо питання з Кримом? На що я відповів: «Борисе Миколайовичу, не повер-таймося більше до цього: належність півострова визначено відповідно до радянського законодавства. Крим вхо-дить до складу України — і крапка». Тож це питання не обговорювалось у Біловезькій пущі та ніяк не розгляда-лось у підписаному нами документі. Утім, варто враховувати те, що, попри

5 #1 2018

офіційні запевнення, Росія ніколи не залишала Крим поза увагою. — У чому це виявлялося? — Скажімо, російські чиновники, пред-ставники московської мерії досить часто приїжджали до Севастополя, і кожна така поїздка супроводжувалася палкими промовами про «Севастополь — місто російської слави» тощо. І це були не просто слова — вони привози-ли великі кошти, зводили житло для моряків та офіцерів севастопольсь-кого гарнізону… Тобто вже тоді зав-дяки пропаганді й діяльності певних організацій Росія постійно вплива-ла на Крим. Усе це разом створювало штучну ситуацію з поглиблення супе-речностей між Кримом та Україною. Згодом ці процеси стали очевидними: з’явилися заяви обласної ради Криму (Кримська область існувала до 12 лю-того 1991 року.— Ред.) про те, що вони хочуть провести референдум та ухва-лити рішення про вихід Криму зі скла-ду України й приєднання його до Росії. Я поїхав до Криму на засідання облас-ної ради, де розглядалися два питання: надання області статусу автономної республіки та скасування рішення 1954 року про входження Криму до складу УРСР. Атмосфера на засіданні була вкрай загостреною, з образами та різкими заявами. Я спочатку делікатно звертався до присутніх, переконував депутатів, але потім зрозумів з їхньо-го настрою, що діяти потрібно швидко. Сказав, що можу погодитися на те, аби на референдум було винесене лише одне питання — про надання області статусу автономної республіки. А про скасування рішення 1954 року не може бути й мови, адже воно є законним. — Зупинімося на цій історичній події: причина приєднання Криму до Укра-їни 1954 року досі залишається пред-метом дискусій… — Найголовніше, що слід усвідомити: це не було волюнтаризмом чи одноосо-бовим рішенням Микити Хрущова, усі процедури виконувалися чітко в межах радянського законодавства*. Ба більше, тодішній перший секретар Компартії України Олексій Киричен-ко згодом зізнався, що Хрущов мало не силоміць змусив його взяти Крим. Ки-риченко намагався пояснити, що Укра-їна не готова до такого кроку, що не має достатніх можливостей, але його ніхто не слухав. Я розповідаю це для того, аби розвіяти міф, що Хрущов буцімто зро-бив Україні подарунок. Про який по-

дарунок ідеться?! Я чудово запам’ятав, яким півострів був 1953 року — при-їжджав туди студентом. Там панувала страшенна бідність… Переселенці з Курської й Орловської областей (після депортації кримських татар 1944 року півострів залюднили вихідцями з різних регіонів Росії.— Ред.) були не спро-можні працювати в тамтешніх умовах. Кримський півострів віддали Україні в жахливому стані лише для того, аби вона зробила там лад. Від 1954 року й до проголошення незалежності Укра-їна витратила на розвиток Криму, за приблизними підрахунками, 100 млрд доларів, зокрема на будівництво доріг, каналів, зрошувальних систем, власне, усієї інфраструктури. — І все ж, попри докладені Україною зусилля, у Криму ширилися сепара-тистські настрої, які, зрештою, при-звели до кризи 1994 року**. Як залаго-дила цей конфлікт центральна влада? — Я поспілкувався з Олександром Кузьмуком, який на той час команду-вав армійським корпусом у Криму, а також з головою СБУ Євгеном Мар-чуком та прикордонниками. Сказав їм, що ситуація на півострові критична й потрібно зробити все можливе для того, аби взяти її під контроль. Усі силові структури Криму було підпорядковано безпосередньо центральній владі, і нам удалося зупинити сепаратистський рух без застосування сили. — Мєшков не був самостійною фігу-рою в цій історії, чи не так? — Він стовідсотково був креатурою Кремля. Як Президент України я за-просив його до Києва на зустріч. Як мені розповідали, він довго вагався, їхати чи ні, бо вважав, що я накажу його заарештувати. Наша розмова була тривалою. Я спробував з’ясувати,

що саме, на його думку, не влаштовує Крим у складі України. Він твердив, що росіяни, які мешкають на півостро-ві, мріють про повернення до Росії. Я запитав: «Ви директиви з Москви от-римуєте?» Мєшков нічого не відповів, що для мене було свідченням мовчаз-ної згоди. — Тобто офіційна Москва, хоча й за-певняла Україну в небажанні забрати Крим, таки вдавалася до певних кро-ків для розхитування ситуації на пів-острові? — Вони діяли хитро. Офіційно — так, запевняли. Проте від Державної Думи, Міністерства закордонних справ Росії лунали одіозні заяви. А потім Єльцин мені пояснював, що не може впливати на рішення Думи, адже в них демократія. Зрештою, коли російська Дума ухвали-ла незаконну постанову про статус Се-вастополя, я через наше МЗС звернувся до ООН із заявою про втручання Росії у внутрішні справи України***. У підсумку Генеральний секретар ООН зробив Росії застереження щодо порушення норм міжнародного права. У таких ситуаціях завжди потрібно ре-агувати, робити заяви на міжнародно-му рівні. Не можна мовчати. Стосовно ж тогочасної офіційної по-літики Росії — я впевнений, що вони ніколи не забували про півострів. На-віть Єльцин колись прохопився, що не може зневажити росіян, які вважають Крим російським. Усі ті грошові потоки з Москви до Криму, гучні свята, висту-пи на початку 1990-х були елементами системної пропаганди, розрахованої на далеку перспективу. І коли настав час, були задіяні потрібні важелі й багато-річна пропаганда дала ті прикрі наслід-ки, які ми, на жаль, спостерігаємо зараз у Криму.

*На засіданні Президії ЦК КПРС 25 січня 1954 року було ухвалене принципове рішення про входження Кримської області до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. 5 лютого Рада Міністрів і Президія Верховної Ради РРФСР ухвалили рішення про передання півострова, а далі Президія Верховної Ради УРСР звернулася до союзного парламенту з проханням увести Крим до складу України. 19 лютого вийшов указ про передачу УРСР Кримської області. 26 квітня Верховна Рада СРСР ухвалила два закони, якими затвердила попередній указ та внесла відповідні поправки до союзної Конституції. А оскільки Конституція має найвищу юридичну чинність, її легітимна зміна зробила легітимним і передання Криму УРСР. 2 червня Кримську область викреслили з республіканської Конституції Росії, а 17 червня вписали до республіканської Конституції України.

**У січні 1994 року відбулися вибори президента Республіки Крим, перемогу на яких здобув проросійський кандидат Юрій Мєшков. Новообраний «президент» заявив про підготовку до відокремлення Криму від України.

***Україна звернулася до ООН як міжнародного гаранта миру й безпеки після того, як у липні 1993 року Державна Дума Російської Федерації ухвалила постанову про російський федеральний статус міста Севастополя. На прохання Міністерства закордонних справ України терміново скликали засідання Ради безпеки ООН, де було рішуче засуджено дії РФ. Представник Росії в Раді безпеки запевнив, що постанова Думи не відповідає курсу Президента РФ та уряду, і засвідчив повагу до суверенітету й територіальної цілісності України. Рада безпеки ООН затвердила документ, у якому рішення Держдуми Російської Федерації розцінювалось як безпрецедентний, несумісний із цілями та принципами ООН випад проти сусідньої держави.

6#1 2018

–Розкажіть, будь ла-ска, про формування Меджлісу — пред-ставницького органу

кримських татар. — Національний рух кримських татар у Радянському Союзі спочатку форму-вався як ініціативні групи. Тобто всю-ди, де мешкали депортовані кримські татари, створювались ініціативні групи з повернення на історичну батьківщи-ну. Загальні рішення виносилися на республіканські та загальносоюзні збо-ри учасників національного руху. Усі питання обговорювалися колегіально, лідерства не було, і це мало свої зручно-сті, оскільки позбавляло радянську вла-ду можливості знечолити національний рух. Хоча, звісно, вони видивлялися найактивніших та арештовували їх. 1989 року ми провели загальносоюз-ну нараду активістів національного руху кримських татар і заснували Ор-ганізацію кримськотатарського націо-нального руху (ОКНР). Потім постало завдання створити представницький орган усього кримськотатарського на-роду. Ми почали обирати представни-ків кримських татар з тим розрахун-ком, що згодом усі вони зберуться на національний з’їзд, Курултай, та обе-руть вищий представницький орган —Меджліс. Так і зробили. Радянська влада, певна річ, намагалася завадити цій події, але на той час вона вже була, скажімо так, на порозі смерті. 26 червня 1991 року в Сімферополі від-бувся другий Курултай, на якому обра-

ли Меджліс. Ми поставили і Москву, і Київ перед фактом: вищий представ-ницький орган обрано, і тепер усі пи-тання, пов’язані з кримськотатарським народом, розв’язуватимуться через нього. Росія тоді повелася дивно... — Що Ви маєте на увазі? — Того самого 1991 року приїжджала Старовойтова (Галина Старовойтова —російський політик, правозахисниця, убита 1998 року за нез’ясованих об-ставин.— Ред.). Вона сказала, що в Москві розглядають питання визнан-ня Меджлісу кримськотатарського на-роду та надання допомоги кримським татарам, і запросила нас до Верховної Ради Російської Федерації. Ми з Ре-фатом Чубаровим поїхали до Москви, де планували зустрітися з тодішнім спікером Верховної Ради РФ Хасбу-латовим (Руслан Хасбулатов — ро-

сійський політичний діяч, останній го-лова Верховної Ради РФ, ліквідованої 1993 року.— Ред.). У кулуарах його помічник завів з нами розмову: мовляв, ми зараз готуємо указ про визнання Меджлісу офіційним представницьким органом кримськота-тарського народу, розробляємо варіанти надання допомоги кримським татарам для повернення на історичну батьків-щину. І побіжно зазначив, що готується ще один законопроект — щодо визнан-ня недійсним указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Укра-їні 1954 року. А потім запитав, як ми до цього ставимося. Я відповів, що, узага-лі-то, стосовно Криму все тоді вирішу-валося без нас. І додав: «А чому ви вирі-шили почати з 1954-го? Почнімо краще з 1783 року, з незаконного приєднання Криму до Росії».

Мустафа ДЖЕМІЛЄВ: «На Курултаї було схвалене звернення до мешканців Криму — ми казали про те, що хочемо жити в мирі та дружбі з усіма»

Мустафа Джемілєв — лідер кримськотатарського народу, український кримськотатарський політик і громадський діяч, народний депутат України, Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу. Був одним з лідерів національного руху кримських татар у Радянському Союзі, учасником дисидентського руху. За відвертий захист прав депортованих кримських татар його неодноразово заарештовували — загалом провів в ув’язненні 15 років «за поширення поглядів, що паплюжать радянський лад». З 1991-го до 2013 року очолював Меджліс кримськотатарського народу. 2014 року виступив проти окупації Росією Кримського півострова, у травні 2014-го окупаційна влада Криму заборонила Мустафі Джемілєву в’їжджати на півострів, що спричинило масові акції протесту кримських татар. Послідовно обстоює права кримських татар на державному та міжнародному рівнях.

7 #1 2018

На цьому дружба скінчилась, і Хасбу-латов з нами не зустрівся... Нас хотіли взяти за союзників, аби зробити Крим російським, а оскільки ми на це не при-стали, то стали для них ворогами. — Як складалися відносини з офіцій-ним Києвом у перші роки незалежно-сті України? Чи достатньо, на Вашу думку, було зроблено для того, щоб інтегрувати репатрійованих кримсь-ких татар в українське суспільство? — Україна після проголошення неза-лежності зробила заяви щодо повер-нення кримських татар на історичну батьківщину та надання їм допомоги в облаштуванні. Це були досить пози-тивні заяви, але на практиці мало що втілювалося. Крім того, у Криму не надто приязно ставилися до кримських татар, адже після депортації впродовж багатьох десятиліть велася негатив-на пропаганда. Підсвідомо мешканці півострова відчували загрозу з боку кримських татар. Вони були впевне-ні, що, повернувшись на батьківщину, ми вимагатимемо назад наші будинки. Тому на Курултаї схвалили «Звернен-ня до жителів Криму», у якому йшло-ся про те, що ми хочемо жити в мирі та дружбі з усіма, не претендуємо на жодні будинки, а свої соціальні про-блеми залагоджуватимемо з допомо-гою держави. Утім, проросійські сили повсякчас намагалися спровокувати ворожнечу між кримськими татарами та рештою мешканців Криму. Що стосується офіційного Києва, то він згадував про кримських татар лише тоді, коли ускладнювалися відносини з росіянами. Або ж перед виборами — це взагалі окрема тема. Перед черговими виборами всі починали нас любити, адже кримські татари — це стабільний, консолідований електорат, близько 80% якого враховували рекомендації Курултаю. Чимало політичних партій і блоків прагнули з нами домовитися, але ми традиційно підтримували тіль-ки національно-демократичні сили, зокрема партію «Народний рух Украї-ни». А оскільки цим силам не вдавало-ся прийти до влади й вони перебували в опозиції, то влада в Києві — прези-дент, уряд — ставилася до нас або бай-дуже, або вороже, як за часів Януко-вича. Окрім того, не слід забувати, що Крим — особливий регіон, де завжди існував потужний вплив проросійської більшості. Тому кримським татарам було вкрай складно розв’язувати свої проблеми.

1995–1999 рр.:«холодна війна» за Чорноморський флот і феномен латентної інтервенції

Після подолання гострої політичної кризи на Кримському півострові усталився хисткий баланс. Важливу роль у відновленні стабільності у Криму відіграла місія ОБСЄ, яка протягом 1994–1998 років діяла там з метою врегулювання відносин між урядом України та органами влади Автономної Республіки Крим.

1995-го Україна та Росія вели далі перемовини щодо розподілу Чорноморсько-го флоту. 9 червня 1995 року в м. Сочі було підписано українсько-російську між-державну угоду, у якій підтверджувалося базування Чорноморського флоту РФ у м. Севастополі. Згідно з документом, Росія отримувала 81,7% кораблів і суден ЧФ, Україна — 18,3%.

16 жовтня 1996 року Державна Дума Федеральних Зборів РФ ухвалила в пер-шому читанні законопроект «Про припинення розподілу Чорноморського флоту». Верховна Рада України своєю чергою відповіла офіційною заявою, у якій тракту-вала дії Держдуми як грубе порушення основоположних норм міжнародного пра-ва й зазіхання на суверенітет України. У документі йшлося про те, що російський законопроект нехтує інтереси України і ставить під загрозу переговорний процес між Україною та Росією загалом.

У разі остаточного ухвалення зазначеного законопроекту Верховна Рада України буде змушена, відповідно до Конституції держави, наполягати на негайному виведенні російського флоту з території України.

З офіційної заяви Верховної Ради України від 18 жовтня 1996 року.

Конфлікт щодо ЧФ пригальмували. А 31 травня 1997 року Україна підписала з Росією Договір про дружбу, співробітництво та партнерство.

У травні 1997-го фактично завершилися й офіційні перемовини із залагодження проблеми розподілу ЧФ. Згідно з підписаними угодами, базу Чорноморського фло-ту РФ у Севастополі надали Росії в оренду на 20 років (до 2017-го). Орендна плата за перебування російського флоту на українській території спрямовувалася на пога-шення заборгованості України за енергоносії, що становила близько 4 млрд доларів.

1998 року було затверджено Конституцію Автономної Республіки Крим, яка ви-значила статус і повноваження АРК відповідно до Конституції України.

Хоча Росія й призупинила відверті силові спроби привласнити Крим, де-фак-то цей процес просто перейшов у латентну площину. На півострові посилюється вплив російської інформаційної пропаганди, у суспільстві «підігріваються» про-російські настрої через соціальні й культурні проекти, освітні програми, потужну медіапідтримку.

На фото: корабель Чорноморського флоту у Севастополі

8#1 2018

АНДРІЙ СЕНЧЕНКО: «Від часу здобуття Україною незалежності дії центральної влади не були спрямовані на психологічне утвердження Криму у складі України»Андрій Віленович Сенченко — заступник голови Ради міністрів АРК, віце-прем’єр з питань економіки та економічних реформ (1993–1997 рр.), народний депутат України трьох скликань (з 2006-го до 2014 р.). 2014 року виконував обов’язки заступника голови Адміністрації Президента України. Особисто вів перемовини про визволення заручників, захоплених у Криму. У результаті було звільнено 40 українців, зокрема командувача ВМС України адмірала Сергія Гайдука, генерала Ігоря Воронченка, полковника Юлія Мамчура. Також Андрій Сенченко організовував евакуацію з Криму українських військовослужбовців та їхніх родин, брав участь у перемовинах щодо виведення з окупованого півострова української військової техніки.

–Ви досить тривалий час належали до керівної верхівки Криму. Роз-кажіть, які процеси

відбувались у політичному житті пів-острова протягом 1990–2000-х років? — До кримського політичного життя я мав безпосередній стосунок у 1990-х та на початку 2000-х років. Потім мене обрали народним депутатом Украї-ни (V, VI, VII скликань.— Ред.). І від-тоді я вже не міг ефективно впливати на те, що відбувалось у політичному житті Криму. Можу лише сказати, що фактично вся влада на півострові була сконцентрована в руках комуністів, пізніше — кримських регіоналів (пред-ставників «Партії регіонів».— Ред.), а

згодом до кримської політики влився донецький клан цієї ж партії. — Утім, півострів залишався у Вашо-му полі зору… — Безумовно, я спостерігав за крим-ськими подіями. І певен, що Росія ще з 1991 року розглядала Крим як регіон для потенційної дестабілізації ситуа-ції в Україні. Першу серйозну спробу було зроблено 1994-го, коли на пів-острові обрали власного проросійсько-го президента — Юрія Мєшкова. Згодом виникла ще одна проблема, пов’язана з розподілом флоту (радянського флоту, що базувався в Севастополі.— Ред.).Цей процес тривав також небездоган-но. Але найголовніше, що після підпи-сання Угоди про статус та умови пере-

бування Чорноморського флоту РФ на території України Росія постійно її порушувала: російські спецслужби сваволили, російська військова техніка безконтрольно пересувалася півостро-вом, хоча, згідно з угодою, кожна така дія повинна була погоджуватись обо-ронним відомством України й деякими іншими інстанціями. Без будь-якого контролю на українську територію за-ходили й виходили російські військові кораблі, сідали та злітали російські лі-таки, ігнорувався митний і прикордон-ний режими. На це мало б реагувати наше МЗС та сам Президент України, але реакції не було. Росія ж, не маючи гідної відсічі, розпочала повзучу екс-пансію. Наприклад, військово-мор-

ВОЛОДИМИР ПРИТУЛА: «Попри те, що Київ не провадив системної політики стосовно повноцінного залучення півострова до економічного, політичного, культурного, інформаційного життя України, інтеграція відбувалася природним шляхом»Володимир Притула — керівник та головний редактор кримського проекту української служби «Радіо «Свобода» «Крим.Реалії». Проукраїнський активіст, який на початку окупації півострова об’єктивно висвітлював події у Криму. Через тиск і погрози щодо фізичної розправи був змушений виїхати на материкову територію України.

9 #1 2018

ДаліДалічитайте на стор. читайте на стор. 10

ський парад Чорноморського флоту РФ проводили на центральній площі Севастополя як свято для всього міста. Це була вагома психологічна поступка з боку України. Наступною нашою по-разкою стали спільні будинки, які РФ зводила для моряків і власного Чорно-морського флоту, і ВМС України. Ви-ходило, що на одному поверсі мешкали військовослужбовці двох держав. До того ж російські військові, вийшовши у відставку, зазвичай залишались у Севастополі, адже мали там і житло, і родину, проте отримували російську пенсію та ментально були росіянами. Ще одним проблемним вузлом було місто Керч. На початку 1990-х років воно формувало до 40% доходу бю-джету автономії. Згодом з різних при-чин цей регіон став депресивним. Тому більшість активного населення Керчі шукала собі роботу на Кубані (росій-ській території.— Ред.), адже там пла-тили вищі зарплати. Це теж певною мі-рою форматувало мозок людей. Коли зазнало змін українське зако-нодавство, зокрема концепція управ-ління, та почався розподіл землі, тоді змінились і політична верхівка Криму, й економічне становище півострова. Київ (я маю на увазі людей, які пере-бували на той час при владі) цікавила передовсім недешева земля біля моря, можливість «заробити» на незаконних будівництвах на морському узбереж-жі. І ніхто не переймався тим, що від-бувалось у громадсько-політичному житті півострова. У кримській владі розпочалася певна селекція, адже були

–Протягом 1990–2000-х років спостерігалося активне зросійщення Криму — у побуті,

культурі, ЗМІ тощо. Чому, на Вашу думку, Україні так і не вдалося інте-грувати АРК у національний культур-ний та медіапростір? — Слід виходити з того, що ще за часів УРСР, десь на початку 1970-х років, в Україні посилилися процеси русифіка-ції та деукраїнізації. Певна річ, це сто-сувалось і Криму. Хоча півострів фор-мально входив до складу Української РСР та був частиною її народногоспо-дарського комплексу, однак культурно він був відірваним від України. І це попри те, що саме в зазначений період до Криму масово переселяли більше мешканців України, ніж Росії. На пів-

острові були райони, де серед населен-ня значно переважали україномовні етнічні українці, а проте, не існувало жодної україномовної школи, а укра-їнська мова або не викладалась, або не була обов’язковою для вивчення. Та-кож Крим перебував, так би мовити, у загальнорадянському інформаційному дискурсі. Отаким його й успадкувала незалежна Україна. Тоді, ураховуючи специфіку півострова, етнічний склад його насе-лення, історичні передумови, радян-ську військову присутність на початку 1990-х років та деякі зазіхання з боку сусідньої Росії, офіційний Київ пішов на поступки місцевій номенклатурі. Керівництво держави погодилося за-снувати кримську автономію, яка не спиралася на історичні традиції колиш-

ньої кримськотатарської автономії, що існувала у Криму до війни, натомість створювалася така собі російськомов-на пострадянська автономія. З одного боку, це був жест, спрямований до там-тешньої компартійної номенклатури, з іншого — адресований Москві, який промовисто свідчив про те, що Київ го-товий до компромісів. І на певному ета-пі це відіграло позитивну роль, оскільки Москва не змогла спровокувати Київ, як зробила це, наприклад, з Кишиневом чи Тбілісі. Тому на початку дев’яностих півострів уникнув кривавих сутичок. Можна сказати, що офіційний Київ по-стійно балансував у питанні Криму. Для цього були об’єктивні та суб’єктивні

потрібні люди, які зможуть задоволь-нити комерційні інтереси київських можновладців. А паралельно у Криму тривали інші про-цеси, до яких була причетна РФ. Так, створювалися проросійські структури загальнополітичного напрямку, зокрема фонд «Москва–Крим», що фінансувався мером російської столиці Юрієм Луж-ковим, який неодноразово приїжджав до Севастополя, де виголошував прово-каційні заяви про те, що Севастополь —це «російська земля». У відповідь на такі висловлювання замість рішучих дій українська влада робила делікатні зауваження. Та й хто міг уплинути на це, якщо українська та російська по-літичні верхівки мали спільні бізнесо-ві інтереси? Потім з’явилася ще низка організацій на кшталт «Севастополь-Крим-Росія», «Русский блок» тощо, але особливого успіху в кримчан вони, на щастя, не мали, тож поступово маргіна-

лізувались і десь у 2005–2006 роках зі-йшли нанівець. — Чи можна сказати, що процеси, які відбувались у політичному житті пів-острова, сприяли окупації? — Можу твердити, що від часу здо-буття Україною незалежності дії цен-тральної влади не були спрямовані на психологічне утвердження Криму у складі України. Українська влада не надто хотіла провадити позитивні змі-ни на півострові, зокрема в його еконо-міці, соціальній сфері тощо. Але от що цікаво: за відсутності в Києва бажання, а деколи й можливостей якнайшвидше інтегрувати Крим, попри чималі інвес-тиції Москви в проросійські сили та активну діяльність спецслужб РФ на півострові, ані Росія, ані проросійські політичні сили не мали відчутної під-тримки місцевого населення. Тому пе-вен, що без російської зброї та спецназу Крим ніколи не було б анексовано.

На фото: святкування Дня військово-морського флоту РФ у Севастополі 25 липня 2010 року

10#1 2018

причини: Київ не мав можливостей, не мав ресурсів і, зрештою, не мав великого бажання. Проте величезне бажання не допустити інтеграції Криму до України мала офіційна Москва. І впливала на це в різні періоди, з різною мірою ефектив-ності та різними методами. — Чи намагався Київ якось змінити таку ситуацію й усе ж розпочати інте-граційні процеси? — Є чимало прикладів того, що за бажан-ня Київ робив певні політичні зрушен-ня в Криму та цілком міг упливати на інтеграцію. Насамперед варто згадати подію 1995 року, коли було ліквідовано інститут президентства в Криму й пів-острів політично інтегрувався до України. Загалом, період з 1995-го до 1998 року був доволі ефективним. Адже саме тоді Київ мав змогу чинити на Крим політичний вплив. На півостро-ві відбулося зачищення кримінальних структур. Нарешті з’явились україно-мовні класи та школи, хоча їх і було об-маль. Саме в той час центральна влада звернула увагу на кримськотатарську проблему. У результаті Меджліс одер-жав офіційний статус та був формалізо-ваний як рада представників кримсько-татарського народу при Президентові України. Це був період, коли російська сторона не могла серйозно впливати на ситуацію в Криму й дестабілізувати її. Попри те, що Київ не провадив систем-

ної політики стосовно повноцінного залучення півострова до економічного, політичного, культурного, інформацій-ного життя України, інтеграція відбу-валася природним шляхом. Це яскраво ілюструвало молоде покоління, адже переважна більшість юних кримчан добре знала українську мову, чимало з них вступали до вишів в інших регіонах України. Також розвивалися зв’язки із закордоном, з Європейським Союзом. — Відколи, на Вашу думку, російська пропаганда як інструмент впливу на свідомість кримчан почала діяти на півострові (за часів незалежної Укра-їни)? — Знов-таки, це відбувалось у різні пе-ріоди, і різні російські структури були задіяні в цьому процесі. Скажімо, у 1992–1993 роках, коли Україна активно домагалася перепідпорядкування Чор-номорського флоту (колишнього радян-ського флоту, що базувався в Севасто-полі.— Ред.), військові структури Росії чинили цьому жорсткий, завзятий опір. Результатом впливу російської пропа-ганди також стали обрання 1994 року «президентом» Криму проросійського кандидата Юрія Мєшкова та програш на виборах тодішньої радянської но-менклатури, яка посідала вичікуваль-ну позицію й ніяк не могла вирішити, кого підтримувати — Москву чи Київ. Номенклатура програла, але виграли

проросійські маргінали. Утім, завдяки адекватній відповіді офіційного Києва цю загрозу вдалося ліквідувати. Після того російська пропаганда на деякий час принишкла. Подейкували навіть про крах «русской идеи» та «русского мира» у Криму — фактично аж до 2008 року. З 2008-го, після російської агресії в Грузії, росіяни звернули на півострів пильну увагу. У той самий час Крим привернув увагу й західних партнерів: американці виявили бажання відкрити там своє консульство, на півострів за-йшли кілька іноземних фондів, розши-рилися партнерські програми, які доти не працювали в Криму. У Москві це помітили й активізувалися: збільшили фінансування місцевих ЗМІ, усіляких програм і проектів; Крим дедалі часті-ше почали відвідувати російські діячі, що зустрічалися з тамтешніми журна-лістами; підтримувалися проросійські видання; в ефірі з’явилася радіостанція «Голос Росії», яка провадила витонче-ну спецпропаганду. Можна сказати, що з 2008 року російський слід в інформа-ційному полі півострова став досить чітким. — Чи були з боку кримської влади сер-йозні спроби протидіяти цій пропаган-ді? — Кримська влада ніяк не реагувала на цю пропаганду, хіба що деколи викорис-товувала її у власних цілях. Узагалі, вла-да Криму була доволі специфічною, як і її відносини з Києвом. Кримська авто-номія та деяка самостійність кримської влади були результатом неформальної домовленості між офіційним Києвом і Сімферополем: центральна влада не заважала місцевим чиновникам крас-ти, ділити між собою майно, натомість ті сиділи тихенько й не смикалися. Це тривало аж до 2010 року, коли до Кри-му зайшла так звана команда донецьких — група з Макіївки та Донецька. Вони, з одного боку, нещадно підім’яли під себе кримську владу, а з іншого, щоб пока-зати себе державниками, почали про-вадити центральну загальноукраїнську політику. Як мені здається, саме в цей період виник конфлікт між інтересами росіян і донецьких. Це був єдиний про-міжок часу, коли спостерігалася проти-дія кримської влади російській еконо-мічній та інформаційній присутності на півострові. Проте Росія досить швидко взяла під контроль Віктора Януковича. І хоча формально донецькі залишились у владі в Криму, це вже була проросій-ська політика.

Загалом, період з 1995-го до 1998 року був доволі ефективним. Адже саме тоді Київ мав змогу чинити на Крим політичний вплив. На півострові відбулося зачищення кримінальних структур. Нарешті з’явились україномовні класи та школи, хоча їх і було обмаль. Саме в той час центральна влада звернула увагу на кримськотатарську проблему. У результаті Меджліс одержав офіційний статус та був формалізований як рада представників кримськотатарського народу при Президентові України. Це був період, коли російська сторона не могла серйозно впливати на ситуацію в Криму й дестабілізувати її.

На фото: урок кримськотатарської літератури в 11-му класі кримськотатарської школи

2000–2006 рр.: проблеми облаштування репатрійованих кримських татар і нове розігрування Росією «кримської карти»

11 #1 2018

776млн грн

Від 1991-го до 2004 року на облаштування кримських репатріантів з Державного

бюджету України було виділено

Масове повернення кримських татар на історичну бать-ківщину змінило етнічну мапу Криму. Згідно з офіційними даними, у період між двома переписами населення (1989-го та 2001-го років) кількість росіян на півострові скоротилась із 65,6% до 58,3%, українців — із 26,7% до 24,3%. Натомість частка кримських татар зросла з 1,9% до 12%.

За даними ГУ МВС України в АР Крим, станом на 1 квіт-ня 2004 року чисельність репатрійованих кримських татар досягла 243,4 тисячі осіб. Зокрема, з Узбекистану пересе-лилися 189 тисяч (72%), із Казахстану — 21 тисяча (8%), із Таджикистану — 30 тисяч (11,5%), з Росії — 19 тисяч (7,2%), з інших країн СНД — 3 тисячі (1,3%).

«У різні роки в Державному бюджеті України закладалися різні суми для облаштування депортованих. Причиною було не лише нестабільне економічне становище держави в певні періоди її розвитку, а й відсутність обґрунтованої стратегії щодо репатріантів та їхньої інтеграції в українське суспільство. Діяли також деякі інші чинники, що мали політичну мотивацію. У роки перед загальнонаціональними виборами кримськотатарська карта розігрувалась як предмет передвиборчого торгу. У боротьбі за електорат ліві партії виголошували ідеї та гасла, спрямовані на обмеження прав репатріантів, праві ж виступали на їхній захист. Але й ті, й інші підтримували економічне забезпечення процесу облаштування та повернення кримських татар, у результаті чого від часу здобуття Україною незалежності бюджетне фінансування збільшувалося практично щороку. Зокрема, 2003-го на облаштування кримських татар з Державного бюджету України було виділено 38,7 млн грн, що вдвічі перевищувало асигнування 2002 року (19,4 млн грн), а з урахуванням видатків з бюджету АРК на зазначені цілі загальна сума становила 50,7 млн грн.

З аналітичної доповіді Національного інституту стратегічних досліджень «Інтеграція кримських татар в українське суспільство:

проблеми та перспективи», 2004 рік.

2003 року Росія (уже за президентства Путіна) спровоку-вала новий конфлікт, пов’язаний із Кримом. Цього разу він виник навколо острова Тузла в Керченській протоці. У верес-ні 2003-го РФ узялася споруджувати дамбу від Таманського півострова до Тузли. Будівельники, працюючи у три зміни, швидко досягли українського прикордонного понтона.

Україна негайно відреагувала на дії Російської Федерації. Тодішній Президент України Леонід Кучма перервав свій візит до Латинської Америки й особисто прибув на Тузлу. Після перемовин 23 жовтня 2003 року будівництво дамби зупинили.

У липні 2005 року МЗС України оголосило, що Росія ви-знала належність нашій державі острова Тузла та вод довко-ла нього. Однак МЗС РФ у відповідь заявило, що «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним».

Я сприймаю цю «тузлінську справу» як розвідувальну операцію з боку Росії, аби довідатися про волю таспроможність України захищати себе, а також спробувати з’ясувати, наскільки Захід зацікавлений в обстоюванні інтересів України.

Незалежний експерт Центру конфліктології Академії оборони з питань відносин Україна-Росія-Захід (Велика Британія) Джеймс Шерр.

У листопаді 2004 року в Києві почалися масові протести та акції громадянської непокори проти фальсифікування ре-зультатів президентських виборів. За попередніми даними, оголошеними Центральною виборчою комісією, більшість голосів виборців одержав Віктор Янукович. Проте під шале-ним тиском громадськості Верховний Суд України повторно призначив другий тур виборів, за підсумками якого перемогу здобув Віктор Ющенко. Ці події ввійшли до історії як Пома-ранчева революція.

Головним питанням облаштування кримських татар на початку 2000-х років залишалося будівництво житла, шкіл, дитячих садочків тощо. Гостро стояла проблема працевлаш-тування кримських татар. У 2004 році 40% кримських татар були непрацевлаштованими, а майже дві третини тих, хто таки знайшов роботу, були змушені працювати не за фахом.

На фото: розміщення українського прикордонного знака на південному березі острова Тузла, 2003 рік

12#1 2018

–Зякими основними проблемами зіткну-лися кримські татари під час повернення на

свою історичну батьківщину на по-чатку 1990-х років? — Масове повернення кримських та-тар до Криму розпочалося на зламі епох — розпаду СРСР і становлен-ня незалежної України – іусупереч бажанню влади. Москва намагалася

втиснути цей процес у якісь квоти, чинити опір репатріації, хоча на той час Радянський Союз уже фактично розпадався. У 1988–1989 роках влада та компартійні осередки організовува-ли мітинги, пікети проти повернення кримських татар. А проте, відтоді що-року на півострові оселялися десятки тисяч кримських татар. Вони споді-валися, що зі здобуттям Україною незалежності їхнє становище карди-

нально зміниться й вони зможуть від-новити свої права. Але Україна так і не спромоглася затвердити цілісну, комплексну стратегію стосовно Кри-му. Не можна твердити, що офіційний Київ не провадив жодної політики щодо півострова, але в ній практично не було місця ані кримським татарам, ані етнічним українцям — мешканцям Криму. Київ за інерцією й далі спи-рався на етнічну більшість — росій-

РЕФАТ ЧУБАРОВ: «Київ за інерцією й далі спирався на більшість — російську спільноту. Тому повернення кримських татар відбувалося досить непросто» Рефат Чубаров — український кримськотатарський політик та державний діяч, народний депутат України. З листопада 2013 року — голова Меджлісу кримськотатарського народу. Обіймає посаду президента Світового конгресу кримських татар. У лютому 2014-го різко засудив окупацію Кримського півострова Росією. Був одним з організаторів багатотисячного мітингу на підтримку територіальної цілісності України, який відбувся 26 лютого 2014 року під стінами Верховної Ради АР Крим. Як один із лідерів кримськотатарського народу опікується захистом прав кримських татар в умовах окупації, промоцією кримського питання на міжнародній арені.

ЛЕОНІД ПОЛЯКОВ: «Події 2006 року у Феодосії були спровоковані, з одного боку, проросійськими силами, з іншого — беззубістю політичного керівництва»

Леонід Ігорович Поляков — український військовий експерт, перший заступник міністра оборони України у 2005–2008 рр.,заступник міністра оборони України з березня 2014-го до 23 квітня 2014 року.

–Як Ви гадаєте, чи мож-на казати про досить тривалий період спо-кою в сучасній історії

Криму, коли Росія не намагалася роз-хитати ситуацію на півострові? — Цілком очевидно, що ні. Після серп-ня 1991 року в Криму не було жодного довготривалого періоду затишшя. Ко-роткочасні, можливо, і були. Але якщо проаналізувати, то майже в кожному році можна згадати більш-менш гострі ситуації, пов’язані з Кримом. Деякі з них були вельми резонансними, як, скажімо, постанови (парламенту РФ.— Ред.) про російський статус Севастополя, кон-флікти навколо Чорноморського флоту та острова Тузла. Інші ж не виплива-

ли на поверхню, залишаючись тільки у зведеннях і доповідях українських спецслужб керівництву країни. Були моменти, коли раптом стрімко збільшу-валася кількість російських туристів, згадаймо також створення на території півострова так званих кримських коза-чих формувань, пропаганду в церквах УПЦ МП з риторикою проти українців і кримських татар, проросійські меседжі від представників російського культур-ного середовища... Боротьба за Крим різними методами тривала невпинно, інша річ, що в Києві не завжди приділя-ли цьому належну увагу. — Що, на Вашу думку, стало ката-лізатором подій у Феодосії влітку 2006 року?

13 #1 2018

ську спільноту, яка на початок 1990-х становила майже 60% населення Кри-му. Тому повернення кримських татар відбувалося досить непросто. З одно-го боку, українська влада підтримала їхнє право повернутися на свою бать-ківщину та щороку передбачала на це в державному бюджеті певні ресурси, хоч і незначні.Водночас Київ уникав ухвалення пра-вових актів, спрямованих на віднов-лення політико-правових та соціально-економічних прав кримських татар. Виникало безліч питань: щодо істо-ричної справедливості, відновлення топонімів, переформатування освітніх програм, створення цілісних освіт-ніх систем кримськотатарською та українською мовами, балансу між кримськотатарською, українською й російською спільнотами в місцевому самоврядуванні та представництві в органах влади. Так, люди, що поверталися з місць ви-гнання на рідну землю, вкладали май-же всі свої заощадження у споруджен-ня власних будинків. У цей самий період, відповідно до законодавства вже незалежної України, відбувалося розпаювання земель колгоспів, пере-важну більшість яких, до речі, було

створено ще до депортації. Тоді їм від-давали землі, що належали кримським татарам. А тепер у тому розпаюванні брали участь лише ті, хто поселився у Криму вже після депортації крим-ськотатарського народу. Київ волів не помічати цієї крищучої несправед-ливості, бо для нього спокійніше було зважати на волю російської етнічної більшості, тобто електоральної біль-шості. Вона для київських політиків була ніби тим важелем, який зрівно-важував законні вимоги українців і кримських татар. Така політика тільки зміцнювала позиції російської спіль-ноти, яка завжди відзначалася сепара-тистськими настроями. Отже, можна твердити, що відсутністю системної політики щодо Криму на тлі наявності на півострові військових баз і гарні-зонів Чорноморського флоту Росії та чималої російської спільноти Київ та-кож винен у створенні передумов для окупації Криму 2014 року. — У зареєстрованому законопроек-ті про статус кримськотатарського народу запропоновано визначити АР Крим як «національно-терито-ріальну автономію кримськотатар-ського народу, створену в межах території Кримського півострова у

складі унітарної України». Що стало на заваді утворенню такої автономії в 1990-х і 2000-х роках? — Окрім відсутності системної політи-ки Києва щодо Криму, в українському політикумі побутувало чимало міфо-логем, які культивувалися ще з ра-дянських часів. Багато хто вважав, що поновлення у правах кримськотатар-ського народу означатиме посилення його позицій, а отже, може призвести до нових викликів для України. При-міром, у середовищі діючих політиків та управлінців саме кримських татар називали потенційними сепаратиста-ми. Кримчанам постійно торочили, що в роки Другої світової війни кримські татари були колабораціоністами, тож їх недарма виселили з півострова. Україна занадто довго зволікала зі справжньою декомунізацією. Існу-вав нібито демократичний підхід до минувшини, до спільної історії, а на-справді нащадки вбивць мали змогу не тільки сповідувати, а й надалі вко-рінювати свою ідеологію. Фактич-но аж до російського вторгнення 2014 року українське суспільство було майже байдужим до необхідності очи-щення свідомості від тоталітарного минулого.

— З одного боку, саме тоді після По-маранчевої революції знову активізу-вались і підвели голову проросійські сили. З іншого — відіграла роль певна беззубість політичного керівництва. Усе це спровокувало ескалацію феодо-сійських подій, які поширилися також на Севастополь та Алушту. Для проведення Sea Breeze* — вій-ськових навчань, щодо яких, до речі, уже ухвалили рішення РНБО, прове-ли підготовчі консультації, узгодили дату тощо — парламент мав проголо-сувати за закон, що стосувався до-пуску іноземних підрозділів до участі в маневрах. Здавалося б, формальна процедура... Однак завадила політич-на тяганина. Наприкінці березня 2006 року в Україні відбулися парламент-ські вибори. Законопроект про до-пуск подавався ще попередньому пар-ламенту, але депутати були занадто заклопотані виборчою кампанією й демократичним силам не вистачило голосів для ухвалення закону. А після виборів почалася так звана епопея з коаліціадою (процес формування ко-аліції в парламенті, який тривав аж 4 місяці та призвів, зрештою, до по-

* Sea Breeze — міжнародні військові навчання, які проводяться на території України з 1997 року відповідно до меморандуму, підписаного 1993 року між Міноборони США та Міноборони України.

літичної кризи у країні.— Ред.). Час минав, закон так і не спромоглися ухвалити, хоча було пройдено всі ета-пи підготовки: обмін намірами, роз-рахунки, конференцію з планування. Коли готували місце для маневрів, пе-редбачалося, що частину будівельних матеріалів і робочих рук нададуть ре-зервісти Національної гвардії США —для прибуття їхнього корабля було отримано відповідний дозвіл Кабмі-ну. Корабель зайшов у порт за планом. Але оскільки було відсутнє рішення парламенту щодо військових навчань, то цим одразу скористалися проро-сійські сили: представники «Партії регіонів», ПСПУ (Прогресивної соці-алістичної партії України, очолюваної

Наталією Вітренко.— Ред.) і, звісно ж, комуністи. Вони організували акції протесту, до яких миттю долучилися російські козаки, журналісти. Поча-лися заворушення, під час яких аме-риканських резервістів заблокували в санаторії, не дозволяючи їм відвезти до навчального центру будматеріали. Завдяки діям Міноборони вдалося за-безпечити безпеку резервістів, вивез-ти їх до «Бельбеку» (військового аеро-порту поблизу Севастополя.— Ред.), звідки вони змогли залишити Крим. Загалом, почався погано керований процес, який тривав кілька днів, про-те мав величезний резонанс, зокрема й міжнародний. Порядок, зрештою, на-вели, але навчання було зірвано.

Одразу після антинатовських протестів у Феодосії Служба безпеки України з формулюванням «у зв’язку з розпалюванням національної ворожнечі та діями, які ставлять під загрозу територіальну цілісність України» заборонила в’їзд до країни директору Інституту країн СНД Костянтинові Затуліну. Його оголосили персоною нон грата через відверті заклики до відокремлення Криму від України й українофобські вислови під час акцій протесту. Інститут країн СНД, очолюваний Костянтином Затуліним, було засновано як ідеологічний центр «для підтримки російських інтересів на території колишнього СРСР», інакше кажучи, для здійснення проросійської пропаганди. На території України інститут мав філії у Криму й Києві, які роками провадили антиукраїнську пропаганду та просували російську ідеологію.

14#1 2018

ВОЛОДИМИР ОГРИЗКО: «Тривалий час Україна жодним чином не контролювала те, що коїла Російська Федерація у Криму»

–Володимире Станісла-вовичу, свого часу Ви працювали над питан-ням перебування Чор-

номорського флоту Росії у Криму. У чому саме полягала Ваша діяльність? — Ще перебуваючи на посаді першого заступника міністра закордонних справ України (у 2005–2007 рр.— Ред.), я ку-рирував російський напрямок, і питан-ня виведення Чорноморського флоту з території України належало до моїх функціональних обов’язків. На жаль, наші попередники не обтя-жували себе з’ясуванням того, як же все відбувається насправді. Були певні доповіді, довідки, формальні відписки — ось і все. Ми почали з того, що ро-зібрались у ситуації просто на місці. Найперше проаналізували дотриман-ня умов чинних договорів (щодо ба-зування флоту РФ у Севастополі та Криму.— Ред.) і виявили, що Росія виконувала їх так, як їй хотілося. Три-валий час Україна жодним чином не контролювала те, що коїла на півостро-ві Російська Федерація. Наприклад, приїхавши до Севастополя на робочу нараду, я зустрів на вулиці озброєний військовий патруль російського флоту. Це був 2007 рік. Місцеві чиновники мого обурення не зрозуміли. Для них такий стан речей був цілком нормаль-ним — вони вважали, що це сприяє безпеці в місті. Далі ми побачили пере-міщення ракет, важкого озброєння. Уявіть, везуть кілька потужних ракет містом! Якби в разі випадкової ДТП ракета вибухнула, це стало б катастро-фою для Севастополя. — Яких практичних заходів Вами було вжито для впорядкування цього безладу? — Ми створили кілька робочих груп, які працювали над усім комплексом питань. Адже до того часу навіть інвентаризації не проводили, а саме з неї починається будь-яка справа. Тобто ти повинен зна-

Володимир Станіславович Огризко — український дипломат, Надзвичайний і повноважний посол України (з 1996 р.), перший заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони України (2009–2010 рр.). У 2007–2009 роках обіймав посаду міністра закордонних справ України. Послідовно обстоював необхідність виведення російського флоту з території Кримського півострова та неодноразово відкрито висловлювався щодо неприпустимості політичного протекторату Росії над Україною.

15 #1 2018

ти, що маєш у своєму розпорядженні, де воно розміщене, як охороняється. Часто ми стикалися з тим, що й у нашої, й у ро-сійської сторони не було елементарного розуміння того, про що, власне, йдеться. Тож ми взялися помалу впорядковува-ти всі ці питання. — І як зреагувала російська сторона на таку активність? — Певна річ, росіянам це не сподоба-лося. Вони занепокоїлися, що ми за-тискаємо їх у якісь межі. Навіть пси-хологічно вони не були готовими до того, що «хохли» почнуть щось від них вимагати. Тоді існувала така структура, як Укра-їнсько-російська міждержавна комісія, яка мала опікуватися цими справами. Але насправді вона була суто формаль-ною — наші високі начальники боялися й слово промовити під час її засідань. Я переглянув протоколи попередніх засі-дань цієї комісії та дійшов висновку, що ці збори передбачали здебільшого об-мін протокольними фразами й бенкет… Загалом, представники російської сто-рони неабияк перелякалися. Цьому посприяли й два укази Президента Віктора Ющенка щодо правил пере-бування Чорноморського флоту РФ в Україні. Вони чітко давали зрозуміти: ми на своїй землі, ви в нас у гостях, і ми робитимемо те, що вважатимемо за по-трібне та що визначене національним законодавством. Наприкінці 2008 року росіяни збагнули, що у 2017-му їм таки доведеться залиши-ти Крим. Ми одержали інформацію про те, що в Москві було ухвалене рішення про негайний початок будівництва бази в Новоросійську, куди мав перебазува-тися Чорноморський флот РФ. Справа вийшла на фінішну пряму. Проте деяким представникам нашого політикуму це не сподобалось, і вони вирішили, що мені та міністру оборони Юрієві Єханурову потрібно піти у від-ставку. Звісно, насамперед це був удар по Президентові Віктору Ющенку, але, з іншого боку, це також продемонстру-вало, які саме політичні сили та які конкретні політики стовідсотково за-лежали від Москви. — Як Ви поставилися до Харківських угод*, підписаних наступним прези-дентом — Віктором Януковичем? — Як усі адекватні люди. Укладенням цієї угоди було знехтувано державні

*Харківські угоди — документ, підписаний 21 квітня 2010 року Президентом України Віктором Януковичем та Президентом Росії Дмитром Медведєвим, згідно з яким строк перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі було подовжено з 2017-го до 2042 року. Як зазначено в самій угоді, термін збільшено в обмін на здешевлення російського газу для України.

інтереси. Ми побачили, що нова влада не буде проукраїнською за жодних об-ставин. — Агресором щодо України стала одна з країн-підписантів Будапештського меморандуму — документа, який мав би гарантувати нашій державі безпеку та суверенітет. Як сталося так, що ме-морандум де-факто виявився недійо-вим і не зупинив Росії? — Цей документ за своїм політич-ним значенням був доволі важливим і правильним, але не прописаним до кінця. До меморандуму не додавався механізм імплементації політичної ча-стини, і, зрештою, нам це дуже дорого коштувало. На Заході зараз твердять, що це були не гарантії, а «запевнення», проте з погляду міжнародного права це нонсенс, адже документ підписували президенти або прем’єр-міністри дер-жав. Я не розумію такої логіки: якщо цей меморандум, виявляється, не був юридично зобов’язальним для США, Великої Британії, Росії, то чому його мусила виконувати Україна? Не буває документа, який має односторонні зо-бов’язання. Усі ці розмови є формаль-ною підставою, аби виправдати себе. — Чи можна в такому разі взагалі ве-сти мову про ефективність інструмен-тів стримування Росії — санкцій, резо-люцій тощо? — Питання, власне, не в санкціях. За-хід, з огляду на його можливості, міг би легко знищити Росію протягом півро-ку, не зробивши жодного пострілу. РФ є залежною від західних інвестицій, технологій, міжнародної фінансової системи, і якщо всі ці важелі задіяти або принаймні посилити ті ж санкції, Росія почне швидко розпадатися. Але тоді виникнуть інші проблеми, пов’яза-

ні з керованістю частинами величезної території, контрольованістю ядерної зброї тощо. Тому, гадаю, не варто очі-кувати якихось драматичних подій. Захід зберігатиме певний баланс, три-маючи РФ під контролем, але без ра-дикальних кроків. Я вважаю, що Росія, так чи інакше, уже стала на шлях са-мознищення. Перехід до демократич-ного правління в Російській Федерації — це утопія. Російське суспільство не пристосоване до демократичних цінно-стей Заходу, їхня політична традиція — це жорстка вертикаль. А отже, на Ро-сію чекає маргіналізація. Вона все далі відходитиме від Заходу, а оскільки Ро-сійська Федерація залежить від нього, то її майбутнє досить невтішне. Украї-ні ж треба робити з цього висновки. — Які саме? — Потрібно стати настільки сильними, щоб нашому неадекватному сусідові й на думку не спадало йти на нас черго-вою війною. Революція Гідності мала кілька вагомих наслідків для України. По-перше, ми почали вирізняти влас-ні національні інтереси, історію, мову. По-друге, ми чітко визначилися зі сво-їм головним ворогом та його союзника-ми — як зовнішніми, так і внутрішніми. По-третє, наша країна повернула собі суб’єктність у міжнародній політиці. Це дуже важливий зовнішньополітич-ний результат, хоча й досягнутий вели-кою кров’ю. Ми зробили колосальний внесок у те, аби на Заході усвідомили сутність Росії. Україна наразі стоїть на варті міжнародного права, на якому ґрунтується весь післявоєнний світ,— і в цьому зараз наша абсолютна перевага й сила. Саме тому я оптимістично вважаю, що все в нас буде добре.

На фото: церемонія підписання Будапештського меморандуму, 5 грудня 1994 року